Як ставляться до 9 травня українські письменники ?

День 9 травня останнім часом став таким собі «яблуком розбрату» не лише поміж

прихильниками георгіївських стрічок і націоналістами.

«Відзначати чи ні?» – уже майже Гамлетове «Бути чи не бути?» – це Свято Перемоги? Чи День пам’яті? Чи День примирення?

Тим паче, коли триває наступна війна?

Про це ми запитали сучасних українських письменників – як вони ставляться до 8-9 травня.

Відзначати чи ні? Де золота середина? То все ж що має домінувати – перемога чи примирення?

Які перспективи відзначення чи не відзначення цього дня у майбутньому?  

 

 

Андрій Кокотюха

 

Перемога – кого над ким? Хто кого переміг? Це була не українська війна, а битва двох тоталітарних режимів. Сталін виграв війну не сам, а з допомогою союзників. Проте привласнив так звану перемогу. До того ж переможці повернулися в злидні, тоді як переможені швидко оклигали й почали відбудовуватися. Українці брали участь у війні на боці різних сторін та в складі різних армій. Проте наша територія була не звільнена, а вкотре окупована. Війна на теренах України тривала ще півтора десятки років. Тож 8 травня – День пам`яті загиблих. Примирення учасників усіх армій. Але точно – не примирення з ворогом.

Макс Кідрук

 

Моя думка: не відзначати. Надто багато часу минуло, нікого з тих, для кого Друга світова була визначальною частиною життя, вже не лишилося в живих, а отже, свято стає спекулятивним. Якщо й відзначати, то точно не день перемоги. Перемоги кого? Над ким? Сталінізму над нацизмом? На мою думку, найдоцільніше було би лишити щось на кшталт Дня пам’яті за полеглими під час боротьби двох тоталітарних режимів. І звичайний робочий день.

Ірина Цілик

 

Коли до Києва прийшла Друга світова, мій прадід, чех Вікентій Запал пішов на фронт і загинув майже одразу, вже у липні. В нього лишилися три доньки. Одна з них народила потім мою маму.

Інший мій прадід Петро Польовий пройшов війну, але повернувся інвалідом; про власний досвід війни онучці, моїй мамі, ніколи нічого не розповідав.

Ще один мій прадід Яків Адаменко також воював, але наробив деяких особистих помилок; моя прабабуся Ніна так йому і не вибачила його іншого роману та після війни розлучилася з ним. (Там окрема дуже цікава і непроста історія, про яку я дещо писала у вірші “Формула Ґаусса”).

Моя прапрабабця Анастасія Чайковська, та, що втекла з етапу на Соловки і ніколи не побачила більше свого чоловіка (він десь там у таборах і загинув), пройшла Другу світову як фронтова медсестра. Її “шеф”, майор медслужби, хірург Дмитро Малинко, що був нагороджений за свою службу Орденом Леніна, згодом, після війни, взяв шлюб з її донькою, моєю прабабусею Ніною. Це він, “Діма”, забрав дружину та її-доньку-мою-бабусю Ліну з Києва до села Мрин на Чернігівщині і побудував там найкращий у світі будинок, а нині улюблене місце сили для мене і моєї сім’ї. Цей дім стоїть у провулку ім. Малинка, який впирається у вулицю ім. Малинка. Діма похований у центрі села, біля вічного вогню; ця могила там єдина, але, сподіваюся, Дімі не самотньо.

Я знайшла дуже гарненький значок із червоним маком. “В класі дражнитимуться, що я, як дівчинка, – сказав Андрій, чіпляючи його до сорочки. – Тоді я розкажу їм про Першу світову війну і про Другу світову, і про канадського лікаря, який написав вірш про маки”.

Минулого тижня в Канаді представниці Королівського канадського легіону подарували нам пакетики із насінням маку. Щоправда, в Україні маки ростуть і так, цього добра вистачає. In our “fields the poppies blow between the crosses, row on row that mark our place …”

Іван Андрусяк

 

Для України Друга світова війна не закінчилася ні 8, ні 9 травня. УПА продовжувала боротьбу і в 1950-і – до останнього, скільки могла. По суті, для нас важлива й актуальна тема порозуміння і примирення лише з одним із тодішніх окупантів України. А з іншим триває досі…

Брати Капранови

 

Примирення відбувається не через святкування, а через розуміння.
Дід Павло нам розповідав про табори, дід Іван мовчав про Червону Армію, але ця мовчанка була красномовнішою за офіційні промови, і тому ми не любили фільмів про “старіков”, які йдуть у бій.
Перемога затьмарює розум. Здається – раз перемогли, значить все гаразд. Значить можна не думати. Примирення сьогодні – це примирення не з переможцями, а з мертвими, з тими, хто програв так чи інак.
Для примирення ми написали 
Забудь-річка. Роман Братів Капранових, який присвятили своїм дідам – червоноармійцю та “ворогу народу”. Бо їхня кров тече в наших жилах. 
І у ваших теж.

 

Галина Пагутяк

 

День пам’яті – 8 травня. Я бачила, як це відбувається у Вашингтоні. Відвідують могили воїнів усіх часів, з’їжджаються байкери. І все.

Ця війна вже у глибокій історії. Всі радянські ритуали слід забути. Я певна, що колись так буде.

 

Галина Малик

 

Для мене це в жодному разі не свято, а день пам’яті про жертви війни. Мій тато був мобілізований з артилерійського училища у 18 років. Його і таких юнаків, як він, кинули на передову. Батько був поранений, контужений, втратив ліве око. Мамину сестру і батькову сестру німці відправили на роботу до Німеччини. Вони повернулися після війни і все життя навіть згадувати не могли про роки в неволі. А віднедавна ми точно знаємо, якою ціною дісталася ця перемога. Тому яке свято? Скорбота.

Степан Процюк

 

 

Друга світова війна була всесвітньою трагедією, катастрофою для значної частини людства. Думаю, щоб уникнути будь-яких політичних спекуляцій, будь-якої театралізації, такої далекої від масштабів цієї страшної війни, варто 8 травня святкувати день примирення чи пам’яті, чи нагадування. Це має бути строге, жалібне дійство, далеке від будь-яких прив’язок до нинішнього часу. До речі, на фронтах цієї війни загинув мій дід Антон із Львівщини, напевно, у перші дні, коли радянські воєнкомати мобілізовували, так би мовити, необстріляних чоловіків…

Моя бабуся Ганна, по материній лінії, все своє життя прожила самотньою, навіть через п’ятдесят літ, у передсмертних мареннях згадуючи свого чоловіка і сподіваючись, що він ще повернеться…

Олександра Шутко

 

Мої діди, які воювали з першою й до останнього дня війни, вже давно померли. Тому я не відчуваю свята Перемоги.

Дискусії про святкування Дня перемоги чи ні я не сприймаю. Для мене це – яскравий спогад з дитинства – паради, гостини у двох дідів, розповіді, пісні по радянському ТВ. Зараз ми живемо в інший час. У нас є своя війна. Вона страшна, підступна, кривава. Це знаю не з розповідей діда, а відчуваю щодня. Тому так.

 

Надійка Гербіш

 

Не так давно мені довелося спілкуватися з одним чудесним росіянином. І ні, панове патріоти, чудесний – не в лапках. Ми не мали б зачіпати політику, але ж то було неуникним. У якийсь момент, коли він висловив свою позицію щодо певних історичних подій, у мене почали тремтіти руки, і я доклала чимало зусиль, щоби опанувати себе. Можна було, звісно, завершити розмову будь-яким із сотень прикладів мови ненависті, але навіть вибухаючи всередині від люті, я розуміла, що причина непорозуміння відчутно глибше. До його честі скажу, що на висловлення моєї позиції (може, занадто різке, каюсь) він також зреагував без мови імперської ненависті. Щастя, що за думки не штрафують.
Однак повернувшись у рідне місто, я потрапила на промову народного депутата, який привселюдно захоплювався історичними досягненнями “батька Хмеля”. Щастя, що у місткій сумці відносно чемної матусі-християнки не водяться тухлі яйця. Він це серйозно?! Мене можна сміливо викреслювати з переліку його електорату, але, знову ж, я розумію, що він, імовірно, на якийсь десяток років старший за мене, і його на уроках історії ще могли вчити про звитягу, а не потенційну зраду пана з булавою.
Тим часом світові огляди, присвячені книговиданню, сповіщають, що наш північний сусід вводить спонсорство на видання книжок, написаних національними авторами, бо, виявляється, перекладні книжки західних авторів подають викривлену історію. І тут я аплодую стоячи. Тому що – ха! – звісно, війну спершу треба вигравати інформаційно.
А чи знають українські вчителі історії, що слова, написані в українських підручниках, про Володимира Великого і Княгиню Ольгу, про все це, чим нас вчили пишатися, знаємо лише ми? Ну ок, ще перша леді Макрон зі своїм вчительським досвідом може підказати коханому чоловіку щось про це, але всі решта? Усі решта трактуватимуть історію так, як скажуть люди, готові спонсорувати видання книжок.
Натомість рідні українські патріоти, які зараз послуговуються мовою ненависті і називають тих, хто святкуватиме “велику перемогу” “побєдобєсами”, забувають, що ще десяток років тому в незалежні українські школи в ці дні запрошували представників тих, хто воював, і дарували їм квіти (подекуди навіть червоні тюльпани, if you know what I mean).
Свідомість не змінюється в один момент. Історія не записується за рік чи два.
Можете діставати тухлі яйця і кидати в свої екрани, однак, мені здається, 9 травня не для того, щоби говорити про ненависть, а для того, щоби писати виважені, насичені фактажем, а не емоціями, підручники. Для того, щоб відіслати українські книжки школам і бібліотекам на Сході. Для того, щоби сказати тим, хто готовий слухати нас без лайки попри всі політичні розбіжності: я знаю, що вам запропонували таку історичну перспективу. Нам – іншу. Чехії і Словаччині – іншу, таку ж, як нам (совпадєніє?). Польщі – ще іншу.

Тому що історія неоднозначна. Тому що історія – передусім для того, щоби вчитися з власних помилок, а не шукати кровної помсти.
Ні, я не пацифістка. Але я вірю в те, що зброї мають передувати книжки. Передувати настільки сильно, що, може, тої-таки зброї для відстоювання власних кордонів і не знадобиться ніколи.

 

Ірен Роздобудько

Це день пам’яті і скорботи, здобутий кров’ю кожного шостого українця, що загинув на цій війні… Влащтовувати святкові вакханалії вважаю недоречним. А хвилина пам’яті потрібна….

Сергій Гридін

Я вважаю, що пам’ять про ту війну – це цінні уроки, які не можна забувати. Скидати «на нуль» цю пам’ять не варто, а треба переформатувати відзначення і визначити щось на кшталт «Дня ветеранів всіх війн». У цей день згадувати всіх загиблих українців, що приймали участь у різних військових конфліктах і зовсім відійти від пафосу «переможного святкування», запровадженого країною, якої вже не існує.

Як ставляться до 9 травня українські письменники ?
Коментарів немає

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *